Олександр
Довженко і його кіноповісті
“Довженко
все життя поєднував у собі
і художника-образотворця,
і письменника і кінорежисера,
і мислителя та громадського діяча..,
творчу
спадщину Довженка треба брати у всій її сукупності”
Максим
Рильський
Уславлений митець.
Вже після перших серйозних фільмів Олександра
Петровича Довженка (1894-1956) дискусії в Україні, Росії, багатьох країнах
Європи, в Америці привели до визнання молодого творця тоді ще німих кінофільмів
оригінальним новатором у світовому кіномистецтві. Надзвичайно високу оцінку
новацій О.Довженка висловили відомий російський кінорежисер С.Ейзенштейн,
відомі українські поети і письменники М.Рильський, М.Бажан, О.Вишня, зарубіжні
кінокритики.
“О.Довженко увійшов в історію вітчизняної і світової
художньої думки як самобутній поет екрана і слова, поєднав у собі талант
режисера і письменника, своєю феноменальною творчістю він збагатив ці два види
мистецтва – словесного і візуального, відкрив нові, досі не знані можливості в пізнанні
і відображенні динаміки нашого життя”, – так писав дослідник творчості Довженка
Б.С.Буряк у вступній статті до книги “Олександр Довженко” (1986 р., багатотомна
серія “Бібліотеки української літератури”).
Звичайно, українська тематика у творчості Довженка
переважала. Однак мислив він планетарно, передбачаючи навіть створити фільм “У
глибинах космосу” (не встиг завершити). Ю.Гагарін, перший у світі космонавт,
якось сказав журналістам, що в космосі до нього вже побував Довженко.
Визначальними у кіноповістях Довженка були
прославлення людини, якою вона є і, головне, якою повинна бути, а також
зромантизоване минуле, уміння поєднувати сьогодення, минуле і майбутнє, близьке
і далеке, оспівувати природу, досить часте введення у сюжет прекрасних
українських пісень. Перелік новацій Довженка немалий.
На міжнародній виставці у Брюсселі (Бельгія) 1958
року Довженка було визнано як одного з десяти провідних митців світової
кінотворчості за всю її шестидесятирічну історію, а його фільм “Земля” – одним
з кращих фільмів всіх часів і народів.
Довженко створив 14 різних фільмів, 15 літературних
сценаріїв і кіноповістей, 2 п’єси, понад 30 оповідань і новел, писав
публіцистичні статті та аналітичні праці щодо питань кіномистецтва, живопису,
архітектури. Наведемо декілька характерних цитат, прославляючих праці Довженка:
– “Слов’янство поки що дало світові в кінематографі
одного митця-мислителя і поета” (відомий артист Чарлі Чаплін);
– “Фільм “Земля” Довженка мав глибокий вплив на
молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії” (французький мистецтвознавець
Жорж Садуль);
– “Земля” Довженка – це твір генія, йому мусили
відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін” (англійський
публіцист Айвор Монтегю);
– “Найкращі японські фільми... зроблені під впливом
Довженка” (американський кінокритик Артур Найт).
Подібні схвальні оцінки можна продовжити. Додамо
лише, що після показу у Німеччині кіноповісті “Земля” у берлінських часописах
з’явилось біля 50 схвальних рецензій. Захоплений цим фільмом французький
режисер Марсель Оме поставив обеззвучену “Землю” омузиченою: події кіноповісті
йшли у супроводі “Дев’ятої симфонії” геніального Бетховена.
Радянські
парадокси. І все ж відгуки на кінотворчість Довженка не були
однозначно схвальними. Як це не дивно, але Довженка найбільш вороже сприйняли
“радянські” критики саме на Україні, його улюбленій землі. Довженка
звинувачували у “буржуазному націоналізмі”, у контрреволюційності. Йшлося
навіть про його арешт. До цієї критики злісно приєднався російський
поет-більшовик Д.Бєдний. Довженко боляче сприйняв цю недоброзичливу критику,
тим більше, що його найпопулярніші два фільми “Звенигора” і “Земля” в Україні
були заборонені.
То були роки “Розстріляного Відродження” в Україні,
коли сталінський режим масово нищив прогресивну українську інтелігенцію (лише
українських письменників було репресовано біля 500 чол. Докладніше про
енкаведистські злочини радимо прочитати книги сучасного історика, професора
Ю.Шаповала – “У ті трагічні роки”, вид-во політичної літератури, 1990 р. та
мартиролог “З порога смерті” з перечисленням 148 українських літераторів з їх
портретами і біографіями – жертв більшовицького режиму – вид-во “Радянський
письменник, 1991 р.).
Так склалося, що у 1934 році Довженко змушений був
покинути Україну. Наступили довгі роки “московського полону”, про що докладно
пише Ю.Лавріненко у своїй книзі “Розстріляне Відродження” (Мюнхен, 1959 р.).
Даремно сподівався український вигнанець на показову прихильність кремлівської
верхівки: при всіх довженківських задумах, творчих планах останньому або
нав’язували “свої” теми, або забороняли ним створене. За 22 роки “московського
полону” Довженку “дозволили” поставити лише три фільми...
Росія привласнила собі ім’я Довженка. У більшості
російських видань український митець вказувався як російський (або лише –
радянський). Так, наприклад, видавництво “Искусство” (Москва, 1957 р.) про
Довженка як українського митця не згадує ані словам ні у передмові до виданої
його книжки, ні на титульній сторінці (до речі, подібне вже нині вчинило
чернівецьке видавництво “Молодий буковинець” стосовно автора українського
перекладу З.Ф.Пенюк (книга “Гуцули”).
Кінопоеми Довженка (крім “Мічуріна”) написані
українською мовою, але Росія забороняла їх видавати. Дозвіл давався лише для
публікацій російською мовою або взагалі не давався.
Життевими
шляхами. Народився О.Довженко у бідній багатосімейній
селянській родині у повітовому містечку Сосниця на Чернігівщині. Закінчив
учительський інститут, деякий час навчався у комерційному вузі. Студентські
роки були для юнака роками самокритичних роздумів. Згодом він напише: “Вийшов з
інституту політичним, неписьменним і темним”, “...згадуючи про все своє
навчання, я дивуюся, яким неправильним, покрученим і неощадливим був мій
життєвий шлях”.
Студентські роки Довженка співпали з початком
громадянської війни в Україні. Довженко влаштовує загальностудентські мітинги
проти влади Скоропадського, проти призову у гетьманську армію. 1920 року
вступає до партії боротьбістів, а після її самоліквідації стає членом КП(б)У.
Працює завідуючим партшколою, під час польської
окупації переходить у підпілля. Після звільнення Києва від поляків
призначається секретарем губернського відділу освіти, потім – комісаром (була й
така посада!) Українського державного театру ім. Шевченка (нині – російський
театр).
Переїзд до Харкова, що став столицею. Довженка
направляють до Варшави керуючим справами українського посольства, а згодом –
генеральним секретарем консульства УРСР у Берліні. І знову Харків.
Влаштовується редакційним працівником газети “Вісті ВУЦВК”, а також
співробітником у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Мабуть, саме ця робота
(Довженко готує рекламні кіноплакати) і приведе його до самостійної
кіномистецької діяльності. А сталося це так. Якось влітку 1926 року,
замислившись над прожитими ним 32 роками (“це були роки моєї невлаштованості,
невизначеності”), рішуче кидає все і виїжджає до Одеси. Працювати режисером
Одеської кінофабрики.
Перший поставлений ним вже професійний фільм –
кіноповість “Сумка дип-кур’єра” (про вбивство радянського дипломата Т.Нетте).
На відстані років вірніше бачиш і розумієш свої
вчинки, події. Чи знав Довженко тоді, у грізні, заплутані і суперечливі роки
громадянської війни, всю правду? Правду про масові злочини енкаведистів,
влаштовані Москвою голодомори, про безправ’я колгоспників, занепад сільського
господарства (лише у 1932 році посівні площі України скоротилися більш як на 2
млн. гектарів) – як же інакше пояснити його визнання ворожими Україні Петлюру,
загони запорозьких січовиків, гайдамацький Кіш Слобідської України з їх жовто-блакитними
прапорами, їх боротьбою з більшовизмом? І щоб так вірити (подібно як і його
друг Микола Хвильовий) у свою “Загірну комуну”...
Очевидно, для талановитого творця фільмів протиріччя
між радянською дійсністю і вірою у бажану справедливість так і залишилися
неподоланими. Проте Щоденники, які вів Довженко, дещо спростовують таке
твердження. Ось лише два приклади: “Все йде, все минає. А невмирання наше довге
українське, чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування... Ми є, і
нас нема. Де ми?” (3 липня 1942), “Багата держава, яку утворюють бідні люди, -
абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх
громадян” (7 серпня 1942).
Довженко відчував, що з Москви йому не вирватись. “Я
вмру в Москві, так і не побачивши України”, - записав Довженко 3 листопада 1945
року – і побажав, щоб до спалення його в крематорії “з грудей моїх вийняли
серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли,
доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!”
26 листопада 1956 року Олександр Довженко помер.
Помер на завершальних зйомках його останньої кіноповісті “Поема про море”.
Кіноповісті
Довженка. Зупинимось лише на деяких, на наш погляд, найбільш
характерних для політичної та естетичної позицій Довженка.
“Звенигора”. Як вже згадувалось, це перша
кіноповість, яка викликала такі палкі і суперечливі відгуки. Написана у 1928
році, сценарій підготували М.Йогансен і Ю.Тютюнник (останній незадовго був
розстріляний). Кіноповість відразу ж була заборонена.
Герої твору – старечий дід Невмирущий (прізвище
багато про що говорить у ставленні Довженка до старовини, минулого), який
вірить у існування “скарбів нації”, та два його онуки: Тиміш – революціонер і
Павло – петлюрівець (неминуче пригадується тема патріотизму і зрадництва в
образах братів Остапа і Андрія у гоголівській повісті “Тарас Бульба”). Довженко
відверто на боці Тимоша.
Події у фільмі розгортаються на історичному фоні,
поєднуючи сьогодення і романтичну давнину: часи варягів, жовтневі дні 1917
року. “Це епохальний для української культури фільм”, - писав Микола Бажан. А
сам автор фільму у своїх “Автобіографії” назвав його як одну “з найцікавіших
робіт”, “прейскурантом моїх творчих можливостей”.
“Земля”.
Сценарій цієї у світі прославленої кіноповісті створено 1929 року, на екрани
фільм вийшов у 1930 році, незабаром був заборонений. Через 22 роки Довженко
напише по суті новий сценарій фільму, оскільки старий загинув під час війни у
1943 році. Кіноповість “Земля” – перший фільм автора про колективізацію села та
останній фільм німого кіно.
Початок фільму символічний: помирає старезний дід
Семен, колишній чумак – відмирає старе. І народжується нове, героєм якого
виступає комсомолець Василь Трубенко, натхненник і організатор колективізації
їх села. Автор з симпатією змальовує свого героя: він і рішучий революціонер, і
мрійливий, ніжна людина у коханні.
Персонажі фільму по-різному сприймають доленосні
події в Україні. Більшість односільчан, особливо молодь, іде за Василем. “І
село вже не темна нерухома маса, а клас-творець”. Це вже слова від автора.
Характерно (як і в інших кіноповістях Довженко), що сюжет включає “внутрішній
монолог”, авторські репліки, ремарки, поради артистам.
Кульмінацією фільму-повісті стає поява у селі
трактора, який привів Василь Трубенко, та розорювання одноосібних меж у єдине
колгоспне поле. Саме це і породило конфлікт “куркуляки” (так пише автор) Хоми з
Василем. Хома вбиває Василя. Біля його труни при зібраному народі батько Василя
(вже переконаний колгоспник) виголошує прощальні слова: “Мій Василь загинув за
нове життя. Поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки... а наші
хлопці-комсомольці та дівчата... самі з новими піснями...” Фільм закінчується
не лише мінорно: “Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий
спів. Колгоспна земля квітне як ніколи”.
Невеликий відступ, у зв’язку з позицією Довженка
щодо куркульства. Відомо, що більшовики ділили селян на три категорії: бідняк,
середняк і – куркуль як ворог (більшовицький лозунг тих часів: “Ліквідація
куркульства як класу”). У Словнику української мови Б.Грінченка (т.2, с.380)
поняття куркуль не має негативного змісту, це вже зробили більшовики: заможного
господаря назвали куркулем.
“Поема
про море”. Відступаючи від хронології кіноповістей Довженка,
виділимо цю останню працю митця, твір багатосюжетний, складний і дійсно
співуче-поетичний. В ньому, зокрема, також йдеться про колгосп та його успіхи
(інших тем торкатися не будемо). Обставини тут вже зовсім інші: споруджується
Каховське море, і старе село мусить зноситись. На новому, більш високому місці
вже виникло добротне, красиве нове село, завдячуючи мудрому господарю, голові
колгоспу Саві Зарудному. Перед переселенням колгоспників у нові оселі Зарудний
викликає з різних кінців СРСР всіх своїх земляків: попрощатися зі своїми старими
хатами. Гадаю, що саме ця подія особливо наголошена автором. Кіноповість – це
гімн новому життю, колективній праці. На урочистому зібранні всіх односільчан
Сава Зарудний виголошує промову-роздум. І є у ній такі слова: “Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям
нашим”.
У творі всі персонажі, хіба що за одним-двома
винятками, - позитивні, прекрасні люди, якими не можна не гордитися. Довженко
вводить у повість також образ письменника, якого сам хотів зіграти...
Цікаво, що працюючи над створенням кіноповісті,
автор власноручно виготовляє потрібні малюнки, портретні етюди, графіки,
ескізи.
Вперше уривок цієї кіноповісті опубліковано
російською мовою і лише у грудні 1956 року – українською. Повністю твір
надруковано у журналі “Дніпро” наступного року. Після смерті Довженка (за його
життя публікацій не було) дружина Ю.Солнцева завершує роботу. Фільм вийшов на
екрани у 1958 році.
“Україна
в огні”. Якщо у попередніх кіноповістях народ, уособлений
головним чином людьми одного села, відображався у роки громадянської війни та
мирного будівництва в Україні, то у творі “Україна в огні” – у подіях другої
світової війни. У новій кіноповісті персонажі різко протиставлені: окупанти,
патріоти і зрадники. Автор розкриває психологію вчинків своїх героїв і поодиноких
зрадників, користуючись зокрема довгими діалогами, подібно жанру драми.
Твір розпочинається картиною у хаті колгоспника
Лавріна Запорожця. На 55-ліття його дружини зібралася вся сім’я: п’ять синів,
донька і дід. Звучить пісня “Ой, у мене увесь рід багатий”. Співають всі:
батьки, “всьому роду втіха” мила Олеся, прикордонник Роман, артилерист Іван,
чорноморець Савка, колгоспники Григорій і Трохим, пасічник дід Демід. Ранком
наступного дня сини-брати подаються на фронт. Першим гине Савка під час сутички
з німецьким десантом. Події постійно міняються: захоплене фашистами село,
фронт, знову село, Німеччина, куди вивезли німці як робочу силу сільських
дівчат, Олесю, її подругу Христю.
Запам’ятовуються страшні сцени розстрілів та
повішень селян (дід Демид Запорожець сам натягує собі петлю на шию: “Вішай,
кате, чого злякався?!), сцена перетворення у німецьких поліцаїв Івана
Гаркавенка та Павла Хуторного, багато фронтових епізодів, героїчних і страшних,
картини оранки впряженими у плуг чоловіками під наглядом німців, понівечення на
чужині Олесі і Христі... – кожна сторінка твору хвилює, примушує замислитись.
На деякі питання людських вчинків відповісти нелегко. Наприклад, усвідомити
міру ненависті до радянської влади, а тому й прислужництво німцям куркуля Заброди,
який вирвався з більшовицької каторги, сибірського “гулагу”...
Кіноповість побудована на основі довженківських
оповідань “На колючому дроті”, “Незабутнє”, “Перемога”. Уривки з кіноповісті
вперше були надруковані російською мовою 1943 року, українською – 1962. Сталін
заборонив кіноповість як для друку, так і для екрану. Довженко, дізнавшись про
заборони, розпочав працювати над новим твором на цю ж тему – над кіноповістю
“Повість полум’яних літ”, яку також не встиг побачити... Читач, якого
зацікавлять події, факти про участь України у другій світовій війні, може
прочитати книгу І.Муковського та О.Лисенка “Звитяга і жертовність (українці на
фронтах другої світової війни)”, 566 с., 1997 р.
Серед довженківських фільмів, визнаних видатними,
назвемо ще кінопоеми “Арсенал”, “Щорс” та автобіографічну “Зачаровану Десну”.
Т.Яворський-Лук’янюк
Немає коментарів:
Дописати коментар