- Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут - і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, - усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?
Іван
Дробот, молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.
-
Правду,- одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий їхній
командир Петро Колодуб. - Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.
- Я
хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як
про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і
не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що
говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от,
що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні
зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не
так висловився, пробачте.
Дробот
почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився,
і від цього він зовсім розгубився.
- Ні,
дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою
вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.
Всі
бійці і командири, - а їх було в землянці чоловік тридцять, - раптом
заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли.
Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх.
Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.
- Це
було на Десні, - почав знаменитий капітан, усміхнувшись.- Да... одним словом,
звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з
бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам'ятає
цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі
річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто
сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас
не мали впливу. Було таке?
- Було,
- зітхнули в кутку землянки.
- Ну,
так от слухайте.
Капітан
Колодуб підібгав під себе ноги - це була його улюблена поза з пастушого
дитинства - і, спершись руками на коліна, подивився на присутніх. У землянці
було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах,
притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі
рідні. Усіх їх об'єднувало одне почуття єдиної сім'ї, те незабутнє і
неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця
юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.
Пройдуть
літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі
події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в
оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім - високе і
благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з
лиця землі фашистське божевілля.
- Ми
відходили без зв'язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі
кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених
товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди
діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі,
що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу
пройти мимо.
Колодуб
примовк замислившись.
- Нас
було небагато, чоловік п'ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків,
були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без
полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим
мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень,
дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.
Капітан Колодуб
так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за
ним тихо усміхнулася вся землянка.
- Ми
вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика
ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату
перевізника.
-
Тікаєте, бісові сини? - спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней
з веслом, сіткою й дерев'яним ковшем для виливання води з човна. - Багато я вже
вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все - перевези та
перевези. Савко! - крикнув Платон до сусідньої хати. - Ходім, Савко. Треба
перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.
Савка
вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят
чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він
сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий
кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити,
кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою
виходив чималий хлопець з двома опачинами.
-
Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, - сказав дід
Савка і хитро подивився на нас. - Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і
самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!
- Ходім
уже, годі! - сказав Платон.
Пішли.
-
Заспокойтеся, човен є, і чималий, - сказав я тихо нашому супутнику Борису
Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати.
- Ви
думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже обережними, - стримуючи
хвилювання, сказав Троянда.
- Не
знаю, чого вони оце так тікають, - сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки,
так ніби нас тут зовсім не було. - Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже
війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї
нікуди.
- Еге! -
погодився Савка. - Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не
замажешся.
- Душа
несерйозна, розбалувана, - сердився Платон.- Візьми мого Левка. Як він на
Кохин-Голі тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник
Левко Півторак - я понімаю! А це - казна-що, не люди.
Ми йшли
стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже
повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної
уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, - одним
словом, увесь німецький фейєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого
відступу, для них ніби не існував зовсім.
-
Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? - звернувся до Платона Троянда.
Платон
не одповів.
-
Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? - стримуючи дрижаки, спитав
Троянда ще раз.
- Ні, не
можу, - одповів Платон. - Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає?
Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.
-
Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?
- А ось
і річка.
Дійсно,
лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха
широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За
лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким
ще не бачив.
Сонце
давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи
велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара
була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець
майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і
жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли,
не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми
стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми,
розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне.
Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.
Риба
боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід
хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим відблиском
жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне,
урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною
подією.
- Ну,
сідайте, повезем. Чого стали? - сказав дід Платон, Він стояв уже біля човна з
веслом. - Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж
повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн!
- загримав дід на когось із нас.
Ми
розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.
- У тебе
готово, Савко?
- Можна.
- А хмар
наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? - Дід Платон
подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом
одштовхнувся од берега.
Савка з
онуком гребонули опачинами.
Човен
був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований
часом.
Я сидів
у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег,
і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба.
Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний
жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і
пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.
Мене
вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою розмову, образливу і
гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до
кінця. Він ніби думав уголос:
- Чорт
його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо
собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому.
- Еге! -
почувся ззаду голос Савки.
- А це ж
усе гроші!
- Еге!
-
Вставай, - каже, - вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.
Платон
трохи помовчав.
- А оце
недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так одно, чорти
його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому
ремінні, так ще револьвер витягло та кричить - вези, каже, мерщій, куркуль!
Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в
окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.
- А,
чорті-що.
- Еге.
Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда
обижаеш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О,
здорово гуцає. - Прислухався Платон до гарматних пострілів. - Скоро, мабуть,
появиться герман.
Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.
-
"Діду, перевези..." - сердився Платон.
- Еге, -
підхопив Савка. - А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося
вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля,
здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика,-
загрібав Савка опачиною.
- Беру.
Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би
цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! -розсердився Платон і наліг на
весло. - Той не одступить, ні, чорта з два!
- Еге!
Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє
діло! - сказав Савка і плюнув на долоню.- А ці думають урятуватися, а воно,
мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров'ю довго... Це ж усе доведеться
забирать назад!
- А
доведеться! - підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. - Шутка
сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!
Я
дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу
перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.
- Наша
частина змушена була відступити,- сказав полковник.
-
Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, - сказав Платон. - Що у
військовому статуті сказано про війну - ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано:
коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.
- А де
ваша ненависть? - підхопив Савка.
- Еге, а
вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! - Дід Платон аж
крякнув і підвівся на кормі.
Ми не
знали, що одповідати.
- О,
пливе щось. Наш чи німець? - сказав Платон і притяг до човна труп. - Німець. А
холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди забрався! У Десну! Успів, нечистий.
А ви все думаєте та все страдаєте. А страдати ніколи!
- Я,
діду, ненавиджу фашизм усією душею, - крикнув Троянда і навіть встав од
хвилювання.
-
Значить, душа в тебе мала, - сказав Платон. - Душа, хлопче, вона буває всяка.
Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга - як Десна ось, третя - як калюжа, до
кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе,
звиняйте, віл покропив.
- Ну, а
якщо душа велика, а людина нервова, - образився Троянда і розсердився сам на
себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.
-- А ти
прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті,
- сказав Платон. - А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи
ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе
більше. От і - "перевезіть, діду". А ненависть твоя на щось інше
витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?
- Ну, це
не всякий може, - пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.
-
Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий
требує. І язиком галакать усі навчились.
- По-дай
чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га... - почулося з того берега.
- О, вже розпинаються нервені душі.
Накликають німця. А нема того, щоб тихо посидіти! - сказав Савка.
Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому
хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.
- Ти собі
подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на
їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить - "діду,
перевези"!
- Еге, -
промовив Савка. - Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От
він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви
тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й
материнської, й дитячої крові.
- Не
знаю, як ти, Савко,- сказав Платон,- а мене б з Дніпра чи з Десни не те що
Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости господи, не при ночі згадуючи.
- Легко
сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! - виправдувався лейтенант Сокіл.
- Ну і
що ж? - перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання
вислуховувати нас. - Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно
вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на
Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, - розгнівався дід. -
Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в
піснях про Морозенка співають: "Де проїхав Морозенко - кривавая
річка". О! Ото був воїн!
Я не
витримав далі дідових розмов, - так важко було мені його слухати. В цю мить він
здався мені жорстоким і несправедливим дідом.
- А хіба
ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не
роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? - простогнав я йому в
самі очі.
- А що
мені думати? - подивився на мене дід Платон. - Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а
не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте
ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої
бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства
до смерті. Ото ваше вино. А жаль - це не ваше занятіє. Жаль підточує людину,
мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! - сказав дід Платон і
примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на
кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас.
В цей
час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний
стовп.
- Ого!..
А що риби поглушить в річках! - почувся голос Савки.
- Тепер
поглушить, - сказав Платон. - Позаторік і подохла од задухи, а зараз німці
висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все на світі. Приїхали.
Човен
м'яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений
і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій
жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона
заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене
наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни - і вода
б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...
Ми стали
прощатися з дідами, поспішаючи у лози.
-
Постійте трохи, - сказав Платон, спершись на весло. - Так що ж прикажете
передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?
-
Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! - спробував
підбадьорити діда Троянда.
Дід
подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув.
- По-дай
чо-го-го-го! Ого-го-го! - лунало з того берега.
-
Прощайте, діду, - тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.
- Ідіть
собі під три чорти... Чорт вас носить, -- сказав байдужим голосом дід Савка.
Платон
мовчав.
Ми пішли
в лози.
Я йшов
останнім і думав про діда Платона. "Спасибі йому, - думав я, - що не
пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця
огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!"
Потім я
побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг
на висип.
Платон
стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь,
очевидно, нам услід.
-
Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, - сказав я,
задихаючись. - Ми вас, діду, ніколи...
- Іди,
не крутись перед очима, - сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на
мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.
- Оце,
друзі мої, і все. Оце і весь секрет, - сказав капітан Колодуб і запалив люльку.
Всі в землянці зітхнули.
- Зараз
я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато
постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно
робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де
б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить
того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що
наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? - голос капітана
зазвучав, як бойова сурма. - Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на
гнів і ненависть!.. Так. - Капітан Колодуб усміхнувся. - А все ж таки нічого в
світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...
- І
сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє
шанування! Ну як? - почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з
півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.
- І
поклонитися діду Платону в ноги за науку,- сказав капітан Колодуб, ніби і не
почувши зовсім Троянди.
Стало
тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.
- Ні,
товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, - зітхнув молодий танкіст.
Всі обернулись.
Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо
схвильований.
- Діда
Платона, товаришу капітан, уже нема живого, - сказав Дробот. - Ото як ви пішли
у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас,
хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег.
Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і
каже:
- Савко,
прости мене!
- Бог
простить.
- У
другий раз!
- Бог
простить.
- Прости
утретє!
- Бог
простить.
- Прости
і ти мене, Платоне, - сказав дід Савка.
- Бог
простить.
- У
другий раз!
- Бог
простить.
- У
третій раз!
- Бог
простить.
Та за
третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й
перекинули човна. Все потонуло - і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я
виплив на наш берег.
- А хто
ж ти такий? - тихо спитав капітан Колодуб.
- Я онук
діда Савки. Я сидів на другій опачині...
-
Встать! - скомандував Колодуб.
Всі
встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і
урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно,
і всі послідували за його рухом.
- Готові
до бою? - спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.
- Готові
на будь-який огонь!!!
Тихо
стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі
вогненний знак прожектора.
Південно-Західний фронт.
Немає коментарів:
Дописати коментар